Ізюмський

«Інвалідність» не є соціальною ознакою людини. Українським законодавством інвалідність визначається як «міра втрати здоров’я», не більше й не менше. «Інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України та іншими законодавчими актами» — гарантує українське законодавство. У жодному з українських законів ви не знайдете визначення інвалідності як втрати працездатності, ці поняття не є тотожними та взаємопов’язаними в нашому законодавстві. Але за радянських часів справді існувала така прив’язка, і сьогодні багато внутрішніх документів Міністерства охорони здоров’я, зокрема щодо діяльності медико-соціальних експертних комісій (МСЕК), так само містять визначення інвалідності як втрату працездатності. Усім відомі консерватизм та ортодоксальність нашої медицини, що вже говорити про міністерство, яке цією медициною опікується. Через це, мабуть, і не змінюються протягом десятиріч внутрішні інструкції МОЗ, що не відповідають та суперечать чинному законодавству, завдаючи великої шкоди як окремим особам з інвалідністю, так і всій системі соціального захисту та реабілітації таких людей.

МСЕК є тією структурою, що на підставі результатів відповідних медичних обстежень та певних критеріїв аналізу таких результатів, виносить рішення про встановлення конкретної групи інвалідності на конкретний термін. Критерії винесення таких рішень викликають здивування та обурення в громадян, не позбавлених здорового глузду. Наприклад, цікаво, чим мотивовані рішення комісії, коли людину без ноги або руки змушують проходити відповідне обстеження та перекомісію щороку або через кожні два роки? Може, ці світила вітчизняної медицини сподіваються зареєструвати сенсаційне явище регенерації кінцівок у людини? А бідолашному пацієнтові доводиться кожного року проходити ці принизливі процедури заради нової довідки про встановлення групи, а потім знову надавати її копії в усі установи, від яких залежить призначення пільг, пенсії тощо.

Експертна комісія зветься медико-соціальною, але невідомо, яким чином забезпечується соціальна складова. На зворотному боці довідки, що її видає ця комісія, є пункт «висновок про умови та характер праці». У багатьох інвалідів, які мають безстроковий термін дії довідки, у цій графі вказано «продовжувати навчання»! Але такі перли викликають здебільшого посмішку та іронію. Так, у багатьох інвалідів з вадами зору у відповідній довідці рекомендовано «працювати в системі УТОС» (Українського товариства сліпих), багатьом пишуть «дрібна ручна праця», «надомна праця» тощо, інвалідам першої групи дуже часто взагалі пишуть «непрацездатний»! Дивно, чому це лікарі, посилаючись на невідомо які, ким і коли ухвалені інструкції, виносять висновок, чим повинна займатися та чи інша особа, або взагалі позбавляють людину права на працю? Адже це порушує права людини і громадянина, закріплені цілою низкою законів та Конституцією України! Такі приписи не тільки ображають гідність громадянина, а й створюють безліч проблем у подальшому житті. Уявіть собі реакцію працівника кадрового підрозділу підприємства, яке зважиться взяти на роботу інваліда першої групи, коли прочитає в довідці «непрацездатний»! Мабуть, він кілька разів добре подумає, а потім усе ж таки відмовить інвалідові у працевлаштуванні. Отак і зводять МСЕКи своїми коротенькими приписами нанівець зусилля й кошти, що постійно виділяються державою на програми працевлаштування інвалідів.

Але наведені вище приклади — це ще не всі «сюрпризи» для інвалідів від Міністерства охорони здоров’я. Щоправда, над цим «сюрпризом» зазначене міністерство працювало спільно з колегами Міносвіти. Ідеться про документ під назвою «Перелік медичних протипоказань до вступу абітурієнтів у вищі навчальні заклади України І—ІV рівня акредитації (методичні вказівки)», точніше, про його першу редакцію. (Можливо, документ на даний момент має вже іншу редакцію або змінив статус проекту на нормативно-правовий акт. Цей документ розроблено для лікарів, що видають медичну довідку абітурієнтам (форма № 086/о), наявність якої є обов’язковою при вступі до вишу. По суті, згаданий перелік обмежує право абітурієнта за станом здоров’я отримувати вищу освіту. Складається документ з переліку абсолютних та відносних медичних протипоказань. Особам, які мають захворювання, що ввійшли до переліку абсолютних протипоказань, взагалі заборонено вступати до вищих навчальних закладів, індивідуально може розглядатися тільки можливість дистанційного навчання (зазначимо, що така можливість не гарантується, а саме «може розглядатися»). Хвороби, перелічені в цьому документі як підстава для абсолютних протипоказань, справді є тяжкими, багато з них дуже рідкісні, про деякі ми чули вперше. Окремо виділимо такий пункт відповідного переліку: «Хвороба, спричинена вірусом імунодефіциту людини». А як же, дозвольте запитати, боротьба з дискримінацією ВІЛ-інфікованих, проголошена українською державою? Чи Міносвіти та Мінохоронздоров’я — то окрема держава зі своїми законами, нормами й цінностями? Принаймні складається таке враження.

Зрозуміло, чому до переліку абсолютних протипоказань потрапили хвороби, які дуже легко передаються іншим людям (такі як, наприклад, туберкульоз), — це робиться задля безпеки інших студентів. Чому потрапили хвороби неінфекційні — про це трохи згодом.

Наступний список — перелік відносних протипоказань. Відносність, за логікою документа, полягає в тому, що абітурієнтів із такими протипоказаннями навчальний заклад може прийняти, але може й не прийняти — на власний розсуд. Хвороби тут, на погляд нефахівця з медицини, не такі вже й тяжкі з погляду їхнього впливу на здатність до навчання та подальшої праці. Судіть самі, до цього переліку ввійшли: бронхіальна астма, гіпертонічна хвороба, виразка шлунку та дванадцятипалої кишки, хронічні гастрит та коліт, захворювання нирок, у тому числі нирково-кам’яна хвороба, цукровий діабет, відсутність однієї верхньої кінцівки, відсутність, зведення або істотна деформація двох пальців на працюючій руці, варикозне розширення вен нижніх кінцівок, заїкання середнього (помірного) і легкого ступеня, порушення вимови та багато іншого. Невже студент із такими порушеннями не зможе навчатися та сприймати матеріал? Яку загрозу оточуючим може нести така людина? До цього ж списку потрапила велика кількість захворювань, пов’язаних із втратою слуху або зору. Отже, якщо документ таки ухвалять, шлях до вищої освіти точно буде закритий для інвалідів зору І та ІІ групи. Але тут є розділ, у якому перелічуються спеціальності, опановувати які держава допустить абітурієнтів із порушеннями зору. Їх аж п’ятнадцять! Окремий перелік спеціальностей є і для осіб глухих на обидва вуха.

Уважно вивчаючи документ, дуже швидко перестаєш вірити в те, що його ухвалюють задля користі абітурієнтів з тим чи іншим захворюванням, як зазначено на його початку. Натомість прослідковується чітка логіка іншого характеру: навіщо хворому давати освіту, якщо він не зможе потім працювати за фахом? Така собі новітня гуманність медиків та освітян!

Вище вже згадувалися програми сприяння працевлаштуванню інвалідів, які постійно запроваджуються та фінансуються державою й реалізуються нею в партнерстві з громадськими організаціями. Основним напрямом цих програм є підвищення конкурентоспроможності інваліда на відкритому ринку праці. Чи не найвагомішим компонентом такої конкурентоспроможності є більш якісна освіта людини з особливими потребами здоров’я. Півтора десятиріччя витрачаються кошти, час та зусилля на те, щоб інтегрувати інваліда до студентського середовища, допомогти адаптуватися, підготувати викладачів до роботи з ним, надати студентові-інваліду можливість нарівні з іншими здобувати якісну освіту, здолати неадекватні стереотипи щодо таких людей тощо. І тільки-но така робота почала давати вагомі результати — з’являється документ, що позбавляє ці зусилля будь-якого сенсу і зводить нанівець усі досягнення. У спеціалізованих інтернатах дітям-інвалідам постійно розтлумачують, що для досягнення успіху у світі здорових людей мало намагатися бути такими як усі, володіти такими ж знаннями, навичками тощо. Щоб домогтися успіху, треба бути кращим, розумнішим, умілішим за інших. Наполеглива праця й сумлінне навчання можуть дати змогу чогось досягти в жорстокому конкурентному суспільстві, перестати залежати від когось та бути тягарем для оточуючих.

А що повинні будуть казати цим дітям учителі й батьки після набрання чинності цим документом? А може, за логікою чиновників, не треба витрачати в такому разі кошти на повну середню освіту дітей-інвалідів — це аж 12 класів! За три роки навчити писати й читати — і досить: пенсію порахувати й розписатися зможе, а що йому ще потрібно?

Уявіть собі соціальні наслідки через 10—20 років дії документа. Цілий суспільний прошарок, який до того ж постійно розширюється, фізично та інтелектуально недостатніх нахлібників, у кращому разі зайнятих дрібною фізичною працею. Соціальне гетто в центрі Європи!